Робоче місце та інструментарій журналіста

Предыдущая18192021222324252627282930313233Следующая

У нашій практиці кожен відділ, як правило, має щонайменше свою окрему кімнату, редактор відділу здебільшого – також. За кордоном, наприклад, у Японії (газета «Кіото-симбун») дещо інша система. Творчі працівники, журналісти зосереджені в одній великій залі. У кожного окремий стіл, комп’ютер, телефон, від сусідів його відділяє прозора пластикова перегородка. Можна по-різному оцінювати такі підходи, але не важко помітити, що у нас, де завжди за радянських часів на словах проповідували колективізм,насправді ж, сповідували індивідуалізм (окремі кабінети, певна ізоляція журналістів один від одного). У буржуазному світі, який радянська пропаганда звинувачувала в індивідуалізмові як найбільшому гріхові, насправді віддають перевагу колективістській організації праці – принаймні в роботі редакцій газет це наочно помітно.

Однак повернімося до робочого місця нашого журналіста. Незалежно від того, чи має він окрему кімнату, робочий стіл (дво- чи однотумбовий) та стілець або крісло обов’язково повинен мати. Площина стола для зручності і практичності має бути розбита на три сектори: лівий – прийомний, для роботи з відвідувачами; середній – робочий, в кращому випадку з комп’ютером, в гіршому з друкарською машинкою; правий – для світильника, засобів зв’язку (телефону, автовідповідача, факса – все це може поєднуватися в одному апараті), картотеки та інших засобів оргтехніки.

Телефон – необхідне знаряддя праці журналіста. Значну частину необхідної інформації можна отримати телефоном, зекономивши таким чином чимало часу. Телефонує журналіст потрібним людям, звертається до різних джерел інформації – тому він мусить мати список потрібних абонентів. Телефонують журналістові – з таких дзвінків також можна отримати багато інформації – тому журналіст зацікавлений в тому, щоб число його телефону мало якомога більше цікавих людей, які можуть надати інформацію. Зрозуміло, що елементарні правила культури вимагають, щоб у журналіста була така проста, зручна і така необхідна у повсякденні річ, як візитівка. На ній зафіксована найнеобхідніша інформація про людину – назва видання, прізвище, ім’я, по батькові журналіста, його посада, номер телефону. У цивілізованому світі обмін візитівками є комунікативним атрибутом, у японців – необхідним елементом етикету знайомства.

Звичайно ж, набагато зручніше вручити співрозмовникові візитівку, запросивши, «Телефонуйте при потребі», ніж записувати на папірці своє прізвище і число телефону, чи, ще гірше, диктувати співрозмовникові: «Запишіть, будь ласка».

Телефонна розмова має свої неписані правила. Набравши номер абонента, який вас цікавить, слід, привітавшись, обов’язково відрекомендуватися, назвавши свою газету і посаду. Не варто бути безцеремонно вимогливим: ось я, мовляв, журналіст і мені потрібна така-то інформація. Не треба забувати, що людина, до якої ви звертаєтеся, не зобов’язана вам надавати інформацію телефоном, до того ж вона може бути зайнятою справами, від яких її відірвав ваш дзвінок. Поцікавтеся, чи має ваш співрозмовник кілька хвилин, чи може вам краще зателефонувати пізніше. Дуже важливо викликати в невидимого співрозмовника довіру і симпатію, – а це можна зробити доброзичливим тоном, ввічливістю, конкретним і чітким формулюванням, що ви від людини хочете. Не залежно від того отримали ви потрібну інформацію чи вам відмовили в ній, не забудьте подякувати.



Безумовно, для працівника преси першочергове значення має як писати, але не на останньому місці – чим писати. Для успішної роботи журналіст мусить мати свій особистий інструментарій. Традиційне, і нині також найпоширеніше оснащення журналіста – авторучка й записник. Навіть у пісні про фронтових кореспондентів співається: «С лейкой и блокнотом...» Дехто з пишучої братії, незважаючи на величезний прогрес в удосконаленні журналістської оргтехніки, консервативно віддає данину традиції чи звичці, відстоюючи незмінний записник і надійну авторучку. Відомий письменник Карел Чапек на запитання чи використовує він друкарську машинку, відповів з властивою йому дотепністю, що коли пише і замислюється, то гризе ручку, – та хіба можна гризти машинку? То – не для нього.[65]

Інші дотепники, абсолютизуючи талант і підкреслюючи скептичне ставлення до технічних досягнень прогресу, не проминуть скаламбурити, що класики гусячими перами писали вічні твори, а нинішні графомани вічними перами клепають сірі одноденки. Але жарти жартами, а без ручки і записника сьогодні не обходиться навіть той журналіст, який оснащений найсучаснішими технічними засобами. Навіть користуючись зручним портативним диктофоном, досвідчений журналіст підстрахує себе, продублювавши прізвища, цифри, іншу важливу інформацію помітками в блокноті. Записник, окрім більшої точності (диктофон може відмовити, невиразно можуть прозвучати схожі звуки – наприклад, глухі приголосні) має ще ту перевагу, що економить час: погортати сторінки блокнота і за короткими нотатками відновити хід бесіди завжди швидше, ніж повністю розшифрувати магнітний запис.


6092903681550244.html
6092939940115718.html
    PR.RU™